ШЕВЧЕНКО Олександр Валентинович, 31.05.2003 - 10.12.2025
Кажуть, що мрії мають дарувати крила, але мрія Олександра Шевченка вимагала сталевої волі.
Олександр міг будувати майбутнє в цивільному житті, продовжувати навчання та бути поруч із мамою, для якої він був єдиним сином і цілим світом. У нього були всі законні підстави та можливості обрати безпеку. Але він обрав — АЗОВ. Це була свідома позиція дорослого чоловіка у тілі зовсім юного хлопця. Поки однолітки планували майбутнє, Олександр проходив виснажливі випробування, щоб потрапити до омріяного підрозділу. Він прагнув бути серед найкращих, щоб захищати найрідніше.
10 грудня 2025 року в районі населеного пункту Софіївка Донецької області зв’язок із Олександром обірвався. Понад два місяці жевріла надія, доки Олександр вважався зниклим безвісти. Але той стрілецький бій з ворожою піхотою у Краматорському районі став для нього останнім. Він зустрів ворога обличчям до обличчя, вірний своїй мрії, своєму підрозділу та своїй країні. Богодухівська громада провела Олександра в останню путь. Сльози матері, яка втратила єдину опору, та прапори, що майоріли на вітрі, супроводжували воїна до місця його вічного спочинку на Алеї
Героїв. Віднині він — частина нашої спільної пам’яті, символ покоління, яке не злякалося і не відступило. Висловлюємо найщиріші співчуття матері, близьким та побратимам Олександра. Схиляємо голови перед подвигом юного захисника. Вічна йому шана та пам’ять!
