Дорогі друзі! Шановні богодухівці!
Рік тому, 24 лютого, ми всі прокинулися від звуків вибухів і наше життя розділилося на «до» і «після»… Цей день став для багатьох відправною точкою, моментом істини, днем прийняття важливих рішень.
24 лютого вранці у моєму кабінеті зібралися заступники, керівники відділів, підприємств з єдиним питанням: що ми будемо робити далі. Опанувавши емоції, головним завданням стало запобігти паніці і допомогти населенню прийняти ситуацію і жити в ній.
Потім приходили люди, які пропонували свою допомогу. Не чекали, коли їх покличуть, або щоб через певний час згадати «А чому ж мені не сказали, я б допоміг», а ті, хто готовий був попри небезпеку, попри страх і невпевненість у завтрашньому дні – жертвувати власними ресурсами, часом, а інколи і ризикувати життям.
У перші дні «великої» війни у громаді почала стрімко наростати паніка, з магазинів зникали продукти, з аптек – ліки, з банкоматів – готівка. Паралізувалася робота пошти, пенсійного фонду… Не стало хліба. Але завдяки згуртованості, взаємопідтримці і взаєморозумінню, ситуація поступово стабілізувалася: відкривалися нові пекарні, збільшувалися потужності існуючих. Міська рада повністю взяла на себе забезпечення цих пекарень борошном, олією, іншими необхідними продуктами. Найсміливіші проривалися до Харкова та інших міст під кулями, щоб привезти дріжджі… Наші місцеві підприємства харчування забезпечували населення продуктами власного виробництва – молоко, ковбасні вироби, консерви. Ви пам’ятаєте ці черги схвильованих мешканців… Це все тривало декілька днів, але тоді здавалося, що час зупинився. Згодом запрацювали магазини, відновилася логістика, почали надходити соціальні виплати, з’явилася готівка. Ми змогли нагодувати не лише мешканців, але й наших захисників, які були поруч, допомогали і сусіднім громадам, які перебували в зоні бойових дій.
У громаду рушив потік людей, які тікали від вибухів і вогню з Харкова, Золочева, Дергачів. Деякі з них були буквально в одному одязі, в якому встигли вибігти. Дехто вже на той час залишився без домівок. У нас знайшлися водії, справжні герої того часу, які під обстрілами вивозили цих людей з Харкова. А потім міська рада, залучивши всі власні ресурси – працівників відділів, старост, діловодів – організувала процес реєстрації вимушених переселенців. А для тих, хто найбільш постраждав, хто залишився без даху над головою, міською радою було організовано поселення у соціальному закладі із забезпеченням всіх умов для життя: ліжко, харчування, гаряча вода…Знову ж таки, на кожному такому складному етапі знаходилися люди, які пропонували свою допомогу, які не ховалися, не втікали, а діяли за принципом «якщо не я, то хто».
На жаль, протягом цього надскладного року ми втратили 36 земляків-захисників, ще 14 – безвісти зникли. З самого початку міська рада взяла на себе таку відповідальну місію як доставка тіл загиблих та організація поховання. Перших загиблих доводилося вивозити просто під бомбардуваннями… Ми справилися. Адже знали, що ЇМ було набагато важче…
Згадуючи зараз події перших днів і тижнів після 24 лютого, відчуваю кожну хвилину, як і тоді. Підтримка тих, хто не зрадив, хто підставив своє плече, подав руку, запропонував допомогу – була безцінною. Всі ці люди не вважають себе героями, вони говорять: справжні герої – там, на полі бою, а ми лише робили свою роботу, тримали тил, допомагаючи там, на передовій, бити ворога і наближати перемогу. Із почуття вдячності до цих людей, я хочу, щоб про їхню роботу дізналися наші громадяни, а згодом, можливо, і нащадки. Тому вважаю за необхідне задокументувати їхні спогади, зафіксувати свідчення тих, хто залишився тут у найгарячіший і найнебезпечніший період, хто не зрадив богодухівців, допомогаючи простим мешканцям опанувати себе, не панікувати в критичних ситуаціях.
Війна триває, вона ще не закінчилася, і ми це чудово розуміємо. Але підсумки першого року повномасштабного вторгнення доводять – ми єдині, у нас є міцний кулак справжніх патріотів, які своїми повсякденними справами доводять свою відданість громаді. Громада живе, функціонує і набирається сил! Ми не маємо права зраджувати пам’яті наших загиблих, ми повинні ще більше підтримувати наших захисників! І ми маємо розвивати нашу громаду, щоб наші захисники і наші розкидані по світу богодухівці, які тікали від обстрілів, повернувшись додому після Перемоги, відчули тепло, затишок, гостинність і щастя бути вдома!
Перемога вже близько!
Слава нашим захисникам!
І дякую Богу за наш бережений край!
Щиро Ваш.
Богодухівський міський голова Володимир БЄЛИЙ
